Пересопниця - це невелике село неподалік міста Рівного, відоме тим, що саме тут у середині 16 століття було сформоване відоме Пересопницьке Євангеліє – українська святиня, на якій складають клятви Президенти України. Вважається, що дана книга відкрила еру україномовної літератури на слов’янських землях.
Проте феномен Пересопниці стосується не тільки самого Євангелія та історії Пересопниці різних періодів: літописного Погоринського ( 12- сер.13 ст.н.е.), золотоординського (сер.13-14 ст.н.е.) та литовсько-польського ( 15-17 ст.н.е.).
Головною історичною таємницею залишається роль Пересопниці у роський ( 3-9 ст.н.е. ) та постдулібський періоди ( 9-11 ст.н.е. ). Не менш інтригуючим є питання місця знаходження зруйнованного монастиря, у якому відбувалось формування Пересопницького Євангелія.
Відповіді на ці запитання лежать у площині давньослов’янського минулого Європи, Волині та сакрального значення того величезного духовно-просвітницького комплексу який і власне і був Пересопницею. Створений у часи Дулібії Рось ( 1-9 ст.н.е. ), цей комплекс був не тільки особливим енерго-інформаційним місцем, місцем отримання духовних знань (знань Прави), але і великою волхвівською школою (волхвів-укрів), центром підготовки особливих роських воїнів, воінів духу (датів-характерників), місцем діяльності рахманів.
Стаття, що піднімає дану тему, під назвою «Пересопниця: духовно-просвітницький центр Дулібії Рось» розміщена на нашому сайті на сторінці «Статті» ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/119 ).
Фотографії об’єктів Пересопницького комплексу, городищ в селах Білів, Іскра, рахманського центру в Пересопниці, дивись сторінку «Карти» - підсторінку «Фотографії» нашого сайту ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/photo ).



Карти до статті «Пересопниця: духовно-просвітницький центр Дулібії Рось» та окремі фотографії об’єктів Пересопницького духовно-просвітницького центру (сучасний стан)

Рось – це річка на Придніпровській височині яка в 1-6 ст. н.е. носила назву Красна річка (тобто Красива річка). Так її називали в другій половині 1-го ст. н.е. роси та сармати-роксолани (союзники росів) в період протистояння з імперією готів та оборони кордонів Дулібії Рось.
Назву Роська річка (річка роської слави) вона отримала після успіху росів в протистоянні з обрами-аварами у кінці 6 ст.н.е. Авари хотіли покарати росів-слов’ян-дулібів (антів, як їх називали візантійці та готи) за власні військові невдачі під час свого переселення на захід. До того ж вони прагнули грабунку на землях сусідів.
У травні 596р. авари (орієновно до 28 тис. чол., з них 7 тис. кінноти та великий обоз), підбурені та матеріально зацікавлені головним ворогом дулібів - Візантією, після попередніх невдалих багаторічних спроб перетнути Карпати в верхів’ях р.Тиси, рушили долинами рік Дунай та Прут до центру Дулібії Рось (дивись нижче карту «Росько-аварське протистояння 596-597р.).
Роська Троянь, знаючи задуми ворога та володіючи значним дулібським (союзницьким) ресурсом, веліла зосередити між горами та дельтою Дунаю кінні загони (до 8 тис. чол.) аланів-дулібів з лівобережжя Дніпра (нині це землі від Дніпра до м.Харкова). Їх очолили роські князі. Ці загони, рухаючись поряд з аварами на північ, мали відслідковувати дії ворога. Основні ж війська дулібів (біля 47 тис. чол. піхоти) непомітно концентрувались на рубежі південніше Волинської Русколані та Кременецького кряжу. Авари, не маючи інформації про існування самої Русколані (Росколані), не здогадувались і про цю окрему силу.
При підході до Дністра тактика відстежування аварського війська змінилась. Обри-авари, здійснивши перехід через Дністер в районі річки Серет, рушили до річки Збруч. Кінні алано-роські загони, переправившись нижче по течії, розділились. Вони почали займати простір між ворогом та Дністром та нападати на аварів зі сходу. Аварські лідери, прийнявши виклик, вирішили провчити зухвалих нападників. З абсолютним переконанням у своїй перевазі, авари, перейшовши Збруч, кинулись на схід за аланами. Дошкуляючи аварам все зухваліше, алани, за планом Трояні, швидко рухались до Дніпра.
Роська Троянь перед цим націлила усіх дулібів на покарання аварів шляхом організації особливої пастки нападникам. Пасткою для аварів мав стати простір коло Дніпра, де аварів планували оточити. Підстраховуючи тили, частина головного росько-дулібського війська (біля 30 тис. чол), рухаючись позаду та північніше аварів, стала фронтом вище середньої течії Красної річки (на північний-схід від місця де нині м. Біла Церква). До них пізніше підійшла решта сил (17 тис. чол.) і розмістилась ближче до Дніпра (нині район с. Трипілля).
Авари, втягнуті в погоню за аланами, потрапивши за Красну річку, наблизились до Дніпра. Тут аланська кіннота тимчасово призупинилась. Авари чекали бою, але алани, уникнувши контакту, розділившись на загони і обійшовши ворога з боків, повернулись за Красну річку. Авари втратили об’єкт переслідування.
Алани, виконавши маневр, стали таборами вздовж Красної річки і отримавши поповнення у 13 тис. воїнів (всього до 21 тис.) почали налагоджувати щільне бойове чергування довколо ворога. Кінні загони аланів мали мінімізувати життєвий простір ще впевненного у собі ворога та нищити його окремі загони (все відбувалось неподалік нинішнього м.Кагарлик у бік сіл Росава та Ольшаниця). Авари пізно зрозуміли складність своєї ситуації. Отримавши удари з різних боків при спробах переміщення, вони приготувалися вперто боронитись, вважаючи ситуацію тимчасовою. Проте пастка вже зачинилась.
Через деякий час, авари, які довідались про існування головних дулібських сил, запросили переговорів. Тоді ж аварам було поставлено ультиматум – визнати поразку та прийняти умови визволення. Було зрозуміло: аварів оточила армія майже в 68 тисяч воїнів і врятувати їх могло лише диво. Але гордовиті авари мовчали, надіючись на власні сили, досвід та стійкість.
Не маючи змоги рухатись, перебуваючи в обложеному стані, отримуючи удари у відповідь на спроби переміщення, авари вже восени відчули велику скруту. З приходом зими вони потрапили в нестерпні умови. Військо втрачало бойовий дух та на очах деградувало. Але вийти з ситуації без втрат було вже не можливо. Було використоно всі харчові запаси, вбито всіх тварин, перестала існувати кіннота та обоз. Знесилені за пів-року топтання на місці голодом, холодом, високою смертністю, авари (чисельність яких зменшилась до 14 тис. чол.) бунтували. Очільники аварів-обрів були вимушені в січні 597р. благати нових переговорів, а через місяць, у лютому, просити помилування.
Це було важливим етапом у далекоглядному плані Трояні, виконання якого дозволило дулібам-союзникам (слов’янам, аланам) уникнути значних людських втрат. Троянь запропонувала аварам збереження життя за виконання ними однієї умови. Умовою була організація великого аварського походу у вказаний дулібами час на Візантію - підбурювача та покровителя аварів. Таким чином мав бути зліквідований зловісний союз Візантії та Аварського каганату проти Дулібії Рось, що виник 40 років тому, в часи агресивного вторгнення обрів-аварів в Причорномор’я та аварских набігів через Карпатські перевали у верхів’я Дністра у 560-565 роках (їх згадує «Повість врем’яних літ» як факт примучування дулібів).
Запорукою виконання угоди мали стати передані дулібам символи аварської влади (коштовний родовий царський знак на держаку, особливо цінний шолом воєнноначальника та унікальний військовий обладунок його коня, військові відзнаки). Ці регалії, як знаки честі та війскової відваги войовничого народу, мали бути повернуті аварам лишень в разі здійснення ними повномасштабного походу на Візантію. Погодившись з такою умовою, під конвоєм дулібів, авари відійшли до Дунаю.
Похід аварів на ворожий до дулібів Константинополь відбувся через 5 років у складному для Візантії 602р. Він призвів до відчайдушного заклику візантійського імператора до Дулібії Рось та росів (яких візантійці вперше почали назвати не антами, тобто ідейними супротивниками, а самоназвою - росами) зняти аварську осаду та заключити мирну угоду на умовах данини (візантійська виплата відбувалась з 602 по 608 р.). Візантія при цьому втрачала вплив на аварів, які тепер ставали ворогами.
Росько-аварське протистояння 596-597 років принесло свої плоди. В подальшому авари ставали підконтрольними сусідами і відносини з ними мінялись: від домовленностей про спільні дії у Європі (походи на захід та Візантію) до прикордонних конфліктів у Закарпатті при розселенні туди слов’ян у 7-8 віках. Так було до самого кінця Аварського каганату у 8 ст.н.е.
Стратегія, яка була обрана роською Троянню по створенню роського світу (простору роського впливу та роського просвітлення) на основах роського миру (закону Творця), яскраво проявила себе саме в період росько-аварського протистояння. Базові основи цього світогляду розкрито у статті під назвою «Роський світ, роський мир: істина – в Творці!» (дивись сторінку «Статті» на нашому сайті).
З 18 століття, з періоду занедбання духовної величі предків та втрати знань про події аварської доби, назва Красна річка майже не згадувалась, а нова назва, Роська річка, стала вживатися без закладенного предками в неї значення як для місця роської слави. Назва спростилась і стала звучати як річка Рось.
Аналогічні смислові втрати відбулись і з назвами інших річок, що течуть на давніх землях Дулібії Рось (Стир, Горинь, Случ та інших). Стосувався цей процес і географічних назв тієї пори. Але це тема для інших досліджень.


Карта росько-аварського протистояння 596-597р. на Красній річці та 5 карт з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж» періоду 1ст. до н.е. – 7 ст. н.е.

У 2010 році у видавництві «Апріорі» м. Львів побачила світ книга Святослава Семенюка «Історія українського народу».
Видання, яке складає 606 сторінок тексту з посиланнями на не одну сотню бібліографічних джерел (як вітчизняних так і закордонних), накладом 1000 екземплярів. Книга є спробою автора дослідити етногенез українського народу, зрозуміти його витоки та розвиток. У книзі є авторська карта слов'янського розселення 7-9 ст.н.е. південно-західного європейського напрямку (який автор вважає хорватським).
У передмові звертається увага на потребі в вивченні етнічної історії українства, а в наступних розділах звернуто увагу на колізії зі зміною етнічної назви українців протягом тисячоліть. Книга принципово не відходить від загальноприйнятої теорії слов’янотворення і не пов'язує його з ідейно-просвітницьким фактором, як головним в слов’яногенезі. При всій багатющості фактичного матеріалу – такий підхід є найслабкішою стороною твору.
Цікаво, що подана в книзі карта містить багаточисельні підтвердження принципу слов'янського етногенезу на іншій, духовно-просвітницькій основі. Про цю основу можна дізнатися з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж». На розміщенній в книзі карті автор виділив давньоруські (правильніше - роські) городища (дерев’янні фортеці) південно-західного європейського напряму. Вони - каркас слов'янського розселення, центри росів у слов'янізації оточуючого населення, і не тільки хорватів (дивись статтю «Роський світ, роський мир: істина – в Творці!» на цьому сайті).
Саме цей духовний феномен і потребує детальнішого вивчення.

Карта з книги С. Семенюка та карта з книги «Велич Дулібії Рось. Суренж»

Книга з такою назвою видана в 2003 році в м.Луцьку за авторства П.О. Троневича. Книга – це наукова спроба побачити ті події в історії України, які вивчені побіжно або недостатньо. Вчений доводить, що історія Волині XIV-XVI століття є власне історією всієї України, а не окремого її регіону. Цікавою є представлена в книзі карта східної Польщі середньовічного картографа П.Коронетті, де землі від Західного Бугу до Сіверського Донця, від Прип’яті і до Дніпровських порогів – називаються Волинню (включаючи Січові землі Запоріжжя), що підтверджується першим реєстром козаків з Дубного (Рівненщина) та інших міст Волинської Височини. Середньовічна карта П.Коронетті підтверджує французьку карту 1700 року, яка подана на цій сторінці нижче, де більша частина земель України зветься VOLHONIE (Волхонія, Волонія). На карті землі Волині та Подолії об’єднані назвою Україна. Книга дає багато фактичного матеріалу.

Вигляд книги П.О. Троневича та середньовічної карти П.Коронетті:

Волинь – дуже давня назва частини європейського континенту, яка в різні історичні епохи мала різну площу та займала різні обшири.
Межі так званої Великої Волині склались в уже відомий нам історичний період (XI-XIX ст.). Нині це Рівненська, Волинська області, західна частина Житомирської області, північ Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей України. В часи Волинсько – Галицького князівства а далі і держави (XI-XIV ст.) в неї входили частини територій Польщі та Білорусі. За часів Речі Посполитої, згідно французької карти 1700 року, до Волині (VOLHONIE) включалось і все Середнє Подніпров’я.
В XX столітті в результаті двох світових воєн та політики радянської держави, Волинь була штучно поділена на велику кількість областей (боротьба з націоналізмом).
Назву Волинь можна перекласти як земля волі, земля віча, земля волхвів – укрів, земля вільних духом людей (волинян), а також земля волога, водна.
Саме на Волині через духовну діяльність волхвів – укрів, поступове осягнення навколишніми народами ідей волхвізму, набув сили процес слов’янотворення в I – V ст., який в VI – VII ст. охопив всю Центрально – Східну Європу. Тут було серце Дулібської держави Рось та священне її місто – Суренж (Арта).

Карти В.О.Дем’янова.

Здійснено додаткове біолокаційне та натурне обстеження території с. Жидичин та його околиць, біолокацією опрацьовані картографічні матеріали, історичні результати якого подані в статті “Дулібські пам’ятки Жидичина” (дивись розділ “Наші статті.”).

Фото В. Дем’янова – серпень 2007р.
Карти та схеми – В. Дем’янов, О. Андрєєв.

Французька карта 1700 року на якій територія від Західного Бугу до Лівобережжя Дніпра, від Прип’яті до Південного Бугу (Велика Волинь та частина Подніпров’я) позначена назвою VOLHONIE (Волхонія). Умовне тонування цієї території виконано авторами. Поряд подано фрагмент карти в більшому масштабі. Назва Волхонія - яскраве свідчення генетичної пам’яті по волхвівське минуле нашого народу. Волхонія та Подолія на карті об’єднані назвою Україна.

Обстеження унікального місця (майданчика) на так званій Вишневій горі (гора Висока чи Вишнього Бога), що розташована по течії річки Устя неподалік м.Рівне. Несе ознаки особливої енергетики (тимчасово, з перервами, відсутні сітки Каррі та Хартмана). Має ознаки так званої «нульової зони» чи «зони очищення». Оточена системою висот з ознаками древніх форпостів.
Фото В.Дем’янова – 27 травня 2007р.

Залишки святилища, оборонної структури (городища) та поселення на межі Русколані в районі Луцька на давньому шляху «схід-захід» коло річки Стир. Шляхом біолокації виявлено значну геопатогенну зону, що вказує на місцеположення древнього святилища. Ознайомлення з унікальними знахідками місцевих краєзнавців та археологів, що зібрані в місцевому шкільному музеї.
Фото С.Бикова – 24 травня 2007р.

Залишки величного древнього святилища на потужній геопатогенній зоні (звідси назва Кам’яна Гора). Залишки мегалітичних споруд (дольменів, менгірів) більшість з яких поруйновані та вивезені місцевими жителями та дачниками на будівництво (є інформація що гора раніше була замощена каменем). Наявність солярних знаків. Велика кількість спотворених геопатогенністю дерев в ближньому лісі (сосна).
Фото В.Дем'янова - 10 березня 2007р.

Не зафіксовані, не досліджені древні слов"янські городища в околицях м.Рівного з залишками земляних споруд на горизонтальних платформах,
з ознаками підземних аномалій. Сьогодні заліснені.
Фото В.О. Дем"янова - весна 2006р.

Нововиявлені місцевими жителями залишки підземних структур в м.Гоща, Рівненської області, що за даними біолокації мали зв"язок з місцевими підземними ходами нижчого рівня.
Фото В.О.Дем"янова, весна 2005р.

Могильник культури кулястих амфор (венеди?) 4-3тисячоліття до н.е. виявлений місцевими жителями та досліджений рівненськими та острозькими археологами в околицях м.Острог на Рівненщині. Пошкоджений при будівництві електромережі та постійною оранкою. Містить ознаки ритульного поховання та жертвоприношення (кістяк тура). Ймовірно, поряд розташоване одне з перших поселень на території м.Острог.
Фото С.Бикова - травень 2006р.

Залишки невідомих об"єктів в розкопі в парку ім. Т.Г.Шевченка в м.Рівне, ймовірно на місці однієї з будівель 17-19 століть, що мали зв"язок з підземними ходами в даному районі. Нині засипані та заасфальтовані.
Фото В.О. Дем"янова - весна 2005р.